Киричук Андрій Русланович
Киричук Андрій Русланович
Йому було лише двадцять вісім…
Та за плечима — ціле життя: з болем, із боротьбою, з твердим внутрішнім стрижнем і серцем, повним любові.
4 вересня 1994 року, гарної осінньої погожої днини народився Андрій Русланович Киричук — хлопець, якому судилося стати Героєм.
Андрій зростав під крилом бабусі — мудрої, сильної жінки, яка вкладала в нього все найдорожче. Саме бабуся посіяла в серці хлопця зерна добра, гідності та внутрішньої сили. Змалку був опорою для молодших братів та сестер. Захисник. Наставник. Приклад. Людина, яка вміла любити мовчки, але безмежно щиро.
Навчався, насолоджувався радістю дитинства та юних років у селі Замличі. Вже в шкільні роки не боявся роботи – підробляв у місцевого фермера, вмів відповідально ставитися до справи, яку робить та цінував кожну зароблену копійку. Після школи – строкова служба… Кожен етап життя він проходив із гідністю, вмів тримати удар і не втрачав віри. Не скаржився, не ховався від труднощів — брався за все, що потребувало сили, розуму і відповідальності.
Андрій був тим, до кого тягнулись. У будь-якій компанії він був своїм. Любив людей — і вони відповідали йому взаємністю. Завжди поруч, коли потрібна допомога. Завжди з добрим словом, щирим сміхом і вмінням знайти рішення там, де інші бачили безвихідь. Його щедрість була не в речах — вона була в погляді, в дії, у готовності допомогти.
Він любив життя. Любив тишу риболовлі, запах мастила і шум двигуна. Був життєрадісним, щедрим та щирим, винахідливим та кмітливим.
А коли країна потребувала захисту — він не вагався. З перших днів повномасштабного вторгнення Андрій став на захист України. Проходив службу в найгарячіших точках. Він не раз дивився смерті в обличчя. Не раз прокидався під гуркіт обстрілів і засинав, не знаючи, чи побачить ранок. Ніс службу з гідністю — мовчки, без зайвих слів. Там, де багато хто зламався — Андрій тримав стрій. Там, де була потреба — він ішов першим.
У бою був зосередженим і рішучим. Захищав побратимів, прикривав тил, неодноразово рятував ситуацію завдяки своїй кмітливості й швидким рішенням. Його поважали — не за звання, а за характер. Він воював не за славу, а за життя — за спокій кожного українця, за свою землю, за те, щоб діти мали майбутнє.
Саме під час війни його серце знайшло свою опору – кохання, яке тримало його в цьому світі за ниточку до останнього дня життя. Дівчина Олена, з якою він хотів йти поряд по життю, змушувала його серце битись. І у 2023 році Андрій одружився. Незважаючи на фронтову реальність, встиг побудувати свою маленьку твердиню – сім’ю. Попри біль навколо він знайшов у собі силу бути не лише чоловіком, а й люблячим батьком – прийняв доньку дружини всім серцем. Любив, як рідну, дарував тепло, турботу. Сім’я була його світлом серед темних похмурих днів війни. Його тихе щастя – справжнє, велике, але… коротке.
Безжальна війна не питає, кого забрати. Вона вривається раптово і нищівно. Андрій загинув, виконуючи свій обов’язок — захищаючи Батьківщину, нас з вами, кожного з нас.
Йому було лише двадцять вісім…
Але він встиг прожити життя, сповнене змісту. Встиг стати тим, кого не забудуть. Він залишив по собі не тільки спогади, він залишив тишу, в якій чути гідність. Очі, в яких ще жевріє усмішка. І пам’ять, яка не зітреться часом.
Світла пам’ять Герою – Андрію Киричуку. Сильному. Світлому. Нескореному.
