с. Радовичі

Анкета населеного пункту

Село Радовичі знаходиться на південному заході Волинської області у центральній частині Іваничівського району. Абсолютна висота села у межах 180 м. Це територія Волинської височини.

Розташоване воно на пагорбі, а внизу, на околиці села, протікає річка Луга, яка несе свої води у Західний Буг. Обабіч села, з північного і південного сходу, милують око невеликі лісові смуги, що є прикрасою навколишніх краєвидів сіл Радовичі і Щенятин.

Приємним місцем відпочинку для дорослих і дітей є ставок, викопаний мешканцями села, обсаджений вербами.

Через село проходить економічно важлива транспортна магістраль Горохів- Володимир-Волинський, по обидва боки якої збудовані помешкання селян, клуб, школа, магазин, медпункт, бібліотека.

Основним заняттям людей є сільське господарство, яке процвітає тут на родючих чорноземах.

Вступ

Безпосередньо від села Орищі на південь починається тери­торія села Радовичі, яке в давнину називали різно — Радожек, Радожиче, Нарадожиче. До початку другої світової війни в селі був так званий панський двір, який був власністю графа Павла Ґутовського. Крім двірських забудувань, був великий паровий млин. В 1930-х роках розбудували і вставили ще одного парово­го двигуна. В селі була певна кількість поляків, які мешкали в так званих чвораках, а їх низивали форналями. Вони працюва­ли в графа на полях і доглядали плантацію хмелю.

Графський  палац  побудований на мальовничому пагорбку на правому березі малої річки Став. В селі була невелика цегельня. Млина і цегельню орендували єврейські підприємці.

Коли спускатись з горбка, то напроти млина праворуч білі дороги стояв досить високий обеліск, якого називали Св. Ян. Він був споруджений ще на початку XX століття попередниками графа Ґутовського. В центрі села збігаються дороги з Орищ, Янович і Порицька, а четверта відгалужується з центру села і веде на захід. При цій дорозі праворуч стоїть сільська Успінська церква, побудована з дерева в унікальному архітектурному стилі. Храмовий празник припадає на день 28 серпня за новий стилем. На північній околиці села є сільське кладовище. Північна частина території села майже вся належала графові Ґутовському. Невеликі простори лук положені над річкою Став на південь і захід від центру села. На південному заході і 1930-х роках був старий ліс, розміром до 120 гектарів, який на­лежав до Рядович.

Селяни сіл Бужкович та Орищ часто проїжджали через Радовичі, коли їздили кожного вівторка до Порицька на так звані ярмарки. В Радовичах у млині продавали пшеницю, а за виручені гроші в Порицьку на ярмарку купували все, що було їм потрібне.

Колишній житель Радович Павло Матвійович Радецький розповідав, що в селі була велика конюшня на два поверхи. На другому поверсі розміщувався сільський клуб, в якому виступали артисти-аматори з цікавими п’єсами та концертами.

За розповідями старожилів пан Ґутовський тримав  коней для війська, і за об’їзд молодняка платив по золотому.

В 1917-1921 роках в Українській Армії служило 12 чоловік з села. А в 40-х роках  Радовичі дали 14 вояків УПА і відважного сотенного Олександра Григоровича Атласа (комсомольського вожака в минулому).

За офіційними даними фонду державного архіву волинської області вже 22 червня 1941 року Радовичі були окуповані німецькими військами. Визволення від німецьких окупантів в село прийшло 18 липня 1944 року.

З енциклопедичного видання «Історії міст і сіл УРСР: Волинська область» відомо також, що у 1923-1924 рр. у Радовичах був створений осередок КПЗУ. 7 членів КПЗУ, жителів села, було засуджено на «процесі 151» у Володимирі-Волинському до 4-6 років тюремного ув’язнення.

Історія села складається ніби з таких історичних дрібниць, і є бідною на історичні дані, які були б зафіксовані в історії нашого району.

Значні для села історичні події та видатні постаті села.

Спогади Є. Петрова-Хватова (1994 рік)

В енциклопедичному виданні «Історія міст і Сіл Української РСР», записано, що перші згадки про село Радовичі датовані 1444 роком. Тобто, село Радовичі  відзначає 550-річний   ювілей..

У тому ж томі нема» більше ніяких Історичних  даних, крім згадки  про діяльність в Радовичах КПЗУ за часів польської займанщини. Хоч, звісно, історія давнього села не може бути такою бідною.

Багато років тому я працював начфіном вій­ськової частини в місті Глухові — колишній гетьманській столиці. Мешканець Глухова  Іван Дем’янович Куксач розповідав мені, що в 1944 ро­ці він охороняв у Радовичах млина, де містив­ся декілька днів.  Штаб  1-го Українського фронту і уточнювався тут план битви на Сандомирському плацдармі. Про це, на­певно, є якісь записи  в книгах-мемуарах полководців Радянської Армії. Але, без сумніву, до не­давнього часу ніхто й ні­де не міг прочитати про визвольну боротьбу іншої Армії — Українсько Повстанської, в  тому числі і на території Радович. Про загибель тут від рук німецьких окупантів 29 вояків УПА в «Колосі», за 23 вересня ц. р. писав Я.Царук. Там же було запрошення на панахиду біля могили полеглих.

Але місце поховання вояків не завжди було таким урочистим. Могила і хрест на ній мають свою історію.

Здається у 1966 році завітав до мого обійстя з Нововолинська (але уродженець Радович) палкий патріот України і неабия­кий краєзнавець Павло Матвійович Радецький. Побачив щойно виготовле­ного великого дерев’яного хреста і попросив: «За­вези до Радович на кла­довище». Згодом того хре­ста, можна сказати — потаємно, встановили на могилі вояків УПА. За це мене викликали у все­сильний ще тоді райком, але все обійшлося, бо і там   були   люди.

Коли не стало ні СРСР, ні КПРС, насипали радовичівці високу могилу во­якам, але при тому хрест значною мірою опинився вкопаним у землю. Пішли навіть чутки, що хтось хреста   перемінив. Влітку цього року при­їхав до мене із Володимира-Волинського один вій­ськовик, що вивчає істо­рію УПА, і попросив до­тримати йому товариства у поїздці до радовичівської могили воякам-повстанцям. Підготував я ровери і через годину ми були на місці. Переконали­ся, що хрест той самий, тільки надто вкопаний у землю.

Трохи згодом я знайшов старого приятеля-патріота Івана Ксенофонтовича Ткачука, взяли ми лопати і шахтарську робу, та й поїхали до Радович.

Вкопалися в землю більше як на метр, підняли хреста з землі. Іван  Ксенофонтович копав на шахтарську робу чорнозем, а я носив на могилу, щоб прикрити білу глинь. Як українські козаки шапками.

По завершенню роботи вийшли на край цвинтаря. Іван Ксенофонтович почав розповідати, яке  гарне було село Радовичі,  де він колись вчителював і не одного учня заставляв після уроків вчи­ти напам’ять вірш  «Любіть Україну». З триповерхового млина (що потім у ньому був штаб) відправляли борошно у Варшаву.

А колишній воїн УПА Віктор Миколайович Франчу розповідав, як поміщик Готовський вигодовував 100 коней для війська і за об’їзд молодняка платив по золотому. Розповідав, що в Радовичах мешкали три родини німців, п’ять родин – поляків, дві – євреїв. Усі були дружні з загалом села. В 1917 – 1921 роках в Українській Армії служило  12 чоловік з села в тому числі і його ба­тько. А в сорокових Радовичі дали 14 вояків УПА і відважного сотенного Олександра Григоровича Атласа   (комсомольського вожака в минулому).

Вже згадуваний мною Павло Матвійович Радецький розповідав, що у селі була конюшня на два поверхи. На другому роз­міщувався клуб. Виступали в ньому артисти-аматори з п’єсами «Наталка-Полтавка», «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці»…

Всяка історія складається з ніби дрібниць. І скі­льки їх невідомих зали­шилося для нащадків.

Ще коли з військовим з Володимира-Волинського приїздили до могили вояків УПА, в старій частині цвинтаря знайшли надгробок, на якому прочитали: «… учитель…» і дату смерті, 15 грудня 1904 року. Іншим разом я зумів розчистити повний напис і прочитав прізвище – «Елефірій Іванович Ясієвич». До речі, ім’я в перекладі з грецької означає – «вільний». Але про цього вчителя ніхто вже не пам’ятає..

Втрачених імен в історії не тільки 550-річних Радович стає все більше. А шкода…

Матеріали Державного архіву Волинської області

Час заселення території села Радовичі ми можемо віднести до давньоруського періоду, про що свідчать поховання на території села.

Вперше село Радовичі згадується в історичних документах 1444 р. «Привилегия короля Владислава от 1444 г. даная Дементию Тирику-Русину на село Радовичи». На даний період тут проживало приблизно від 100 до 150 чоловік.

Наступна згадка також досить цікава: "Згідно ревізії Володимирського замку 1545 року село належало Радовицькому Денису, який зобов'язаний був утримувати 1 городню в замку". Припускають, що назва села пішла від його прізвища.

В період від заснування до XVI ст. історія села в основному подібна до історії більшості сіл. Перш за все слід відмітити, що ніякі важливі історичні події не зв'язані з цим селом. Але це не робить історію села "сірою", адже вона унікальна, як і всі інші, і є частиною загальної. Звичаї, обряди, культура аналогічні з усіма. Також слід відмітити, що на даній території знаходяться урощища, які носили назву Жасківецька дорога, Тристянець, Щанютинський став.

Щодо періоду козацтва то, на жаль, видатних козацьких ватажків, близько зв'язаних з історією села, немає. Населення не брало участі в таких подіях, як "повстання Северина Наливайка," національно-визвольна війна, а також північна війна.

В кінці XVIII ст. с.Радовичі потрапляє під вплив Російської імперії і відноситься до новоутвореної Волинської губернії.

На жаль, немає точних відомостей про селянський виступ 1861 року, тому що в 1857 р. пан Бечковський продав чи програв у карти маєток з прилеглими до нього землями, лугами і лісом пану Гутовському Павлу Владиславовичу, який був родом з Любліна.

Навідміну від російських поміщиків, Гутовський відразу починає застосовувати найновіші методи господарювання. В сільському господарстві застосовує введення машин, що давало змогу в найкоротший термін дуже якісно обробити землю, зібрати високий урожай. Пану Гутовському належало більше 900 га орної землі, більше 80 га сінокосу і 120 га лісу. Він відразу розпочинає будівництво міні-цегельного заводу, продукцію якого частково продавав у Порицьк, більшу ж частину використовував для власних потреб.

Відразу після запуску заводу розпочалось будівництво палацу, а також інших двірських будівель: корівника, свинарника, вівчарника, двох конюшень, двоповерхової кузні, стельмарні, двоповерхової контори. Крім цього, було побудовано три великих льохи, які були з'єднані між собою підземними переходами. Один з них зберігся до наших днів.

На початку XX століття було побудовано так звані "восьмак" і "шестак". Це двоповерхові будинки, де відповідно розміщувались 8 І 6 квартир. Ці будинки пан здавав в оренду євреям, пізніше продав їх. Також на початку XX ст. було завершено будівництво приміщення, де було встановлено паровий млин. Крім звичайного господарства, займались вирощуванням хмелю.

В перших роках XX ст. було облаштовано місце, де пани їздили верхи на скакунах. Крім лабіринтів, були бар'єри. За сприянням пана було побудовано два мости бетонної конструкції на дорозі Радовичі - Порицьк, які збереглись і до наших днів.

Життя простих людей у період з кінця XIX - початку XX ст. значно покращилось. Збільшився кругозір населення, хоча грамотних простих людей не було. Реформа 1861 року покращень у життя простого люду не принесла.

Слід відзначити, що в 1900 р. село Радовичі згоріло дощенту, разом із селом згоріли церква і школа. Причину пожежі не встановлено.

В 1904 році було відбудовано церкву в тому самому унікальному стилі. Змінилась лише назва на Успенську. Школа була відбудована в 1897 році за ініціативою пана Марковського. Це був будиночок взагалі не схожий на школу. Вчителями були піп і дяк, які вчили найпростіших азів грамоти. Навчання тривало три роки.

В 1904 році близько біля церкви було побудовано нову школу. В 1907 році було прислано першого вчителя Білянську Клавдію Карпівну.

Від центра села за палацевою дорогою з лівої сторони знаходились два склепи (крамниці), де продавались побутові товари. В самому центрі села сходились три дороги: з Орищ, Яневич і Порицька.

Революція 1917р. не могла не вплинути на історію села. Так у 1917 р. у с.Радовичі населення розкололось на кілька частин. Найбідніші селяни тягнулись більш до соціалістичних ідей, в яких вбачали своє майбутнє. Інша частина, заможні селяни, бачили сенс життя в іншому. І критикувати їх ми не маємо права, бо вони були людьми свого часу.

В 1918 р. у маєток повертається син Гутовського Міхал Павлович разом з дружиною Іреною Гутківною, яка була родом з Варшави з сім'ї адвоката. Міхал Гутовський виявився не таким підприємливим, як його батько. Він провів реконструкцію палацу. На початку 30-х років було встановлено ще один паровий двигун в млині. І того ж року у село прибуває багато поляків, яких називали форналями. Вони доглядали плантацію хмелю. Млин, а також завод Гутовський здає в оренду євреям.

З одного млина він одержував більш, ніж третину своїх доходів. Після встановлення другого двигуна млин працював у дві зміни.

Політика Гутовського по відношенню до селян не була жорстокою. Оплата праці відповідала роботі, а в деяких моментах і перевищувала.

У 1934 р. пан провів від млина електрику, замінивши таким чином гасові лампи на електричні. Було проведено радіо. В 1938 р. Гутовський придбав легковий автомобіль. В 1939 р. він разом з іншими поміщиками був призваний до армії. Того ж року потрапив у полон у Франції. 1940 р. втік з полону, з панею розвівся і одружився з іншою. На територію маєтку вже не повернувся.

В 1939 р. територія с.Радовичі увійшла до складу СРСР. Все .майно польського маєтку було розібране між селянами. Було обрано головою сільської ради Котюка Герасима О.

Радянсько-німецька війна також наклала свій відбиток на село. Були вивезені до Німеччини молоді дівчата: Фіть Н.І., Радецька, Довгун М.У., Карп'юк М.Г., Фіть О.З., Вознюк К.Ю. Більш як 50 прізвищ назавжди викарбувані на обеліску загиблим під час війни, який був встановлений у післявоєнний час. Багато селян загинуло і від рук націоналістів. Але найбільш дісталось полякам, які були за час війни повністю знищені. В пам'ять про ці події на кладовищі села було насипано братську могилу і встановлено меморіальну дошку.

Була спроба одним німецьким паном відновити маєток. Весною 1943 р. він приїхав у Радовичі з каральним загоном. У селян було вилучено всі речі, худобу з маєтку. Але вже тої ж самої ночі, коли каральний загін від'їхав, селяни усю худобу та інвентар розібрали, палац підпалили. На жаль, якби не цей прикрий випадок, можливо, палац і донині нагадував нам історію тих часів. Влітку (липень) 1944 р. с.Радовичі були визволені від німецьких окупантів радянськими військами.

Існує легенда про село Радовичі.

...Колись дуже давно у селі проживали пан з панею, в них народилось двоє синів-близнюків. В ту саму ніч кобила привела двох лошаків. Пройшли роки... Коли пани від'їжджали, близнюки отими ж кіньми оборали територію навколо села, зробивши борозну для того, щоб уся нечиста сила обходила цю територію стороною...

Дійсно, якщо проаналізувати легенду, то, за словами старожилів, ніхто і ніколи не пам'ятав, що хоча б колись ураган чи великий град знищив урожай. Але й тут є свої мінуси. Все це можна пояснити просто. На південний схід приблизно за 8 км розташоване досить велике Порицьке озеро, за яким, коли звернути на південь, розкинулись ліси. І на південний схід також, якщо взяти по прямій, близько 15 км протікає мала річка Свинорейка, притока Луги, по обидві сторони якої знаходились болота. За ними розкинулись Володимирські ліси, які в жарку погоду, коли насувавалась якась хмара, завжди притягували її до себе. А дана відстань дозволяла тільки краями зачепити село.

Як стверджують очевидці, колись борозну було розірвано, і з кожним роком все більше лих охоплювали село. Але і природа не залишилась такою, як колись. Ліси стали значно рідшими, озеро зміліло, поросло по краях очеретом, а болота і річка зазнали меліорації.

Також не зрозуміло і те, з якої причини пани виїхали з села, і хто надумав переорати цю межу. Здається дивним і те, що ніякого земляного валу чи хоча б частини борозни не збереглось.

Легенда має варіанти: люди говорять, що не кобила народила лошаків, а корова биків, якими потім орали близнюки.

Щодо періоду виникнення цієї легенди припускають: оскільки говориться про пана, а значить польського пана, то, можливо, ця легенда відноситься до періоду XVI - XVII століття.

Відносно виникнення самого населення, заснування села, походження, назви, то, на жаль, ніяких згадок немає.

Село у давні часи носило різні назви: Радожище, Радожиче, Нарадожище. Якщо розділити ці назви на "радо" і "жиче", то з польської ці слова перекладаються як "радість", "радості", "зичу".

Є припущення про те, що назва села Радовичі пішла від назви тих, кого в часи Київської Русі називали "рядовичами" - від "ряд" - угода - тобто тих, хто укладав угоду з князем. А це можливо тому, що до князя було недалеко, адже Володимир з давніх-давен був князівським містом.

Сучасний стан

Звідси ми відкриваємо нову сторінку історії села. Так 5 жовтня 1947 р. відбулись збори селян, на яких було прийняте рішення про об'єднання в колгосп. А вже з 1948 р. вони почали обробляти колективно поле. Колгоспу дали назву "Перемога". Пізніше до цього колгоспу приєднались селяни с.Щенятин. Назва його збереглась ї до сьогоднішнього дня. І це в той час, коли в такий складний період більша частина колгоспів розвалилась. "Перемога" є одним із лідерів району.

Церкву, яку в радянський період було закрито, у 1984 р. було розібрано. У 1993 р. була збудована нова церква на фундаменті старої.

Через село у 60-і роки було прокладено асфальтовану трасу, яка сполучає с.Павлівку з м.Володимиром-Волинським. В селі працює водогін, а також підведено природний газ у 1993 р,

На сьогоднішній день в с.Радовичі проживає 430 чоловік, з яких 228 працездатне населення, а 202 – не працездатні. В селі проживає 107 пенсіонерів. Площа Радовичівської сільської Ради 1734,3 га, площа Радович 142,4 га, а села Щенятин – 73,2га.  Працює бібліотека, клуб, школа, медпункт.

В 1961 році було збудоване нове приміщення школи.

В зв’язку з подіями на сході нашої держави у березні  2015 року школі було присвоєно ім’я загиблого односельчанина, учасника АТО  Потапчука Станіслава Володимировича.

16  червня 1992 року в с. Радовичі у родині Потапчуків Володимира Васильовича  та Людмили Йосипівни  народився син Станіслав.

Першого вересня 1998 року вперше переступив поріг місцевої дев’ятирічки. Навчався в школі охоче, завжди добросовісно і чесно виконував різні доручення, брав активну участь у громадському житті школи, користувався авторитетом серед однолітків. Життєрадісний, товариський . Мав багато друзів. Був енергійним, любив займатися спортом. Був  охайним у всьому.

З 2007 по  2009 рік  навчався у ЗОШ І-ІІІ ступеня с. Павлівка, де отримав середню освіту, а вищу поїхав здобувати у м. Луцьк  до Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Навчався заочно і одночасно з 2011 року  проходив службу за контрактом  за спеціальністю  пожежний рятувальник у  військовій частині А 2331, що дислокувалася у Володимирі-Волинському.  До виконання службових обов’язків відносився з почуттям високої відповідальності, за що неодноразово отримував нагороди.

З січня 2014 року продовжив контракт для проходження військової служби ще на три роки та навчання на п’ятому курсі інституту економіки та менеджменту СЄНУ. Та закінчити вуз не судилось, бо з 15 травня 2014 року був відправлений у військове відрядження,а невдовзі командирований у зону бойових дій на Схід нашої держави. Протягом чотирьох місяців був учасником АТО. А 26 серпня 2014 року перестало битись полум’яне серце молодого патріота України. Він загинув у селі Хрящувате Краснодонського  району, Луганської області під час артилерійського обстрілу. 4 вересня був похоронений на кладовищі у рідному селі Радовичі.

Випускники школи

Хмілевська Ірина Станіславівна  трудову діяльність розпочала у 1977 року викладачем Маневицької музичної школи по класу баяна. З 1988 р. є викладачем клубних дисциплін, а з 1992 р. по теперішній час є викладачем культурології і дозвіллєвої діяльності Луцького училища культури (з 2010 р. – Волинське державне училище культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського). 

У 1993 році І. С. Хмілевська заснувала фольклорно-етнографічний ансамбль «Родина».

Упродовж багатьох років  Ірина Станіславівна Хмілевська  є куратором Іваничівського району в галузі культури. Знаючи традиції та звичаї рідного краю, працюючи в автентичній манері  з народними аматорськими фольклорними колективами району,  розробила режисерські постановки обрядів такі, як «Колодка», «Водіння куста», «Шалатник», «Обжинки», з якими неодноразово народні колективи виступали на обласній сцені.

А також І.Хмілевська є  режисером-консультантом багатьох мистецьких заходів, театралізованих видовищ, концертів, творчих  звітів аматорських колективів та окремих виконавців прибузького краю. Фаховим порадником для ведучих заходів, які проходять в районі. 

З року в рік очолює журі обласних та міських конкурсів фольклорних колективів. Є автором двадцяти п’яти наукових статей з проблем культурології, етнографії, краєзнавства. За високі досягнення у розвитку української національної культури, збереження духовної спадщини, в 2009 році їй присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Хмілевська І.С. є лауреатом Всеукраїнської премії імені В.М. Гнатюка за збереження та охорону нематеріальної культурної спадщини. Де б не працювала Ірина Станіславівна, завжди зверталася до народної творчості прибузького краю, вивчала її та популяризувала. Вона є харизматичною творчою особистістю, допитливий дослідник традиційної народної культури Західного Полісся і Волині.

Корніюк (Хайдемейєр) Віра Павлівна закінчила Радовичівську восьмирічну школу в 1969 році. В 1971-1973 році навчалася в Київському  державному педагогічному інституті іноземних мов. В 1973році   вступила в Лейпцизький університет імені Карла Маркса, який закінчила 1977 році й отримала диплом із кваліфікацією «Філолог. Викладач німецької мови та літератури та англійської мови».

У 1977-1987 рр. працювала в Сумському державному педагогічному інституті імені А.С. Макаренка. З 1987 по 2014 рік – у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, створила кафедру німецької філології та очолила її. Віра Павлівна – кандидат філологічних наук, професор кафедри німецької філології.

Написала понад 50 наукових статей, п’ять із них –посібники із Грифом МОН України.

Почесні звання та нагороди: Відмінник освіти України (1998р.), Грамота МОН України (1995р.), медаль ВНУ імені Лесі Українки (2007р.), Грамота Верховної Ради України (2009 р.).

Легенда про Ракову Криницю

Було це ще в давні часи, коли наша Україна була під гнітом Речі Посполитої. Важко жилося в ці часи нашим предкам, важко доводилось заробляти кусень хліба. Мовчав люд до пори до часу. Знайшлися хоробрі серед них, повстали вони проти завойовників. Але все ж нерівні були сили. Багато повстанців загинуло, а ще більше ув’язнено.

Знущалися над в’язнями поляки-наглядачі, закували їх у важкі залізні кайдани, примушували виконувати найважчу роботу. Але одного дня найхоробріший із них зумів утекти із в’язниці. Кілька днів він намагався відірватися від переслідувань. Сили покидали хороброго вояка, важкі кайдани не давали змоги швидко рухатись. Сів знеможений під криницею і змирився із своєю участю знову потрапити до в’язниці. Але тут з криниці виліз…рак, змилувався над юнаком. Він своїми потужними клешнями розкусив міцні залізні ланцюги.

Таким чином зміг втекти сміливець від переслідувачів. З тих пір користується повагою ця криниця, яка стоїть на березі, що обабіч села Радовичі. Назвали її в народі Раковою.